Вулиці розповідають. Генерал Понєдєлін.

Багато вулиць нашого міста названі на честь різних видатних людей, діяння яких закарбувались у пам’яті потомків. Одна з них носить ім’я «Генерала Понєдєліна». І всякий раз, проходячи поряд із табличкою з цім ім’ям, мимоволі задаєшся питанням: «А що це була за людина, що за історична постать? І який саме вклад вона внесла в історію нашої Вінниці, через що її ім’я було увіковічене у назві цілої вулиці?»

Павло Григорович Понєдєлін був радянським генерал-майором – командувачем 12-ої Армії Південно-Західного Фронту, війська якої у липні 1941 року захищали Вінницю від фашистської навали. Судьба цієї людини є, водночас, і героїчною, і трагічною.

Павло Григорович Понеделін
Павло Григорович Понеделін

Народився він 4-го березня 1893 року с.Парніково Іванівської області в сім’ї простого селянина. З початком Першої Світової Війни пішов на фронт і провоював до 1918 року. В Червоній Армії зарекомендував себе чесним і хоробрим командиром, був декілька разів поранений. Командував полком та бригадою. За хоробрість і тактичну грамотність неодноразово нагороджувався бойовими орденами. Під час «Зимової війни» з Фінляндією на фронті командував стрілецької дивізією. В березні 1941 року був призначений командувачем 12-ої Армії Київського Особого військового округу. В червні 1941–го війну зустрів разом зі своїми військами на західному кордоні.

Під ударами німецької групи армій «Південь» наші війська з важкими боями відступали на Схід. На початку липня 1941-го року Південно-Західний Фронт радянських військ, фактично, був розколотий навпіл. Північна групировка відступала на Київ, а південна група армій, проводячи виснажливі ар’єргардні бої, через Проскурів (нині Хмельницький) відходила на Вінницю.

11-го липня війська 12-ої Армії закріпились на рубежі Летичівського укріпрайону, який входив в полосу радянських довготривалих укріплень на західному кордоні, зараз широковідому як «Лінія Сталіна». Фронт проходив по долинам рік Південний Буг, Вовк та Лядова по лінії Хмельник-Летичів-Бар-Ялтушків-Муровані Курилівці.

Наші війська були вкрай виснажені і втомлені. В ході безперервних боїв з ворогом, що насідав, була втрачена більша частина техніки, бойові порядки були перемішані, через порушення системи постачання та втрату більшості військових складів, відчувалась гостра нехватка боєприпасів, пального, харчів. Полоса укріплень являла собою батальйонні райони оборони, які складались з залізобетонних довготривалих вогневих точок – «ДОТів», зайнятих, на скору руку сколоченим, гарнізоном, в якому гостро відчувалась нестача особового складу. Важка артилерія так і не встигла бути підтягнута в укріпрайон до початку німецького прориву. Все це, разом з іншими факторами, призвело до того, що незважаючи на стійкість і мужність наших бійців, їх самопожертвування при обороні ДОТів та відчайдушні контратаки, укріплена лінія була прорвана німецькими військами всього за два дні. З важкими боями радянські частини почали відходити безпосередньо до міста Вінниці.

ДОТ Лінії Сталіна
ДОТ Лінії Сталіна

Мабуть варто згадати, що нашим супротивником в цих боях були війська відбірного 49-го Горно-піхотного корпусу Вермахту, до складу якого входили елітні дивізії. Зокрема, таке широковідоме германське елітне з’єднання, як горно-піхотна дивізія «Едельвейс». Саме вони – горні єгеря з «Едельвейсу» вели запеклі вуличні бої у Вінниці з нашими відступаючими підрозділами. Активну допомогу військам Вермахту здійснювали фашистські спецназівці з 2-ої роти полку спецпризначення «Бранденбург 800».

Німці на Старому Місті - ВІнниця
Німці на Старому Місті — ВІнниця
Єгеря Єдельвейс у Вінницького вокзалу
Єгеря Єдельвейс у Вінницького вокзалу

На представлених фото ми можемо побачити рідкі кадри. На першому зображений бій за участю німецької бронетехніки на вулицях Старого міста. На другому – горні єгеря дивізії «Едельвейс» марширують на фоні Вінницького вокзалу. На третьому – вояк з полку Бранденбург, так би мовити, «за роботою».

Вояк Бранденбург 800
Вояк «Бранденбург 800»

Німецьке командування будь якими силами намагалось замкнути кільце оточення радянських військ саме на правому – західному березі Південного Бугу. Артилерією німецьких єгерей були розбиті кілька переправ в межах міста і поруч з ним. Але мужній опір бійців 12-ої армії та оперативна майстерність їх командувача – генерал-майора П.Г. Понєдєліна, в той раз, зірвала плани фашистського командування. І попре усі зусилля ворога, наші війська переправились на лівий берег Буга і вийшли з оточення.

Атака Червоної Армії
Атака Червоної Армії

Вважаю, що тема боїв навколо Вінниці в липні 1941 року заслуговує окремої розповіді. Нажаль, більшість учасників тих героїчних подій та більша частина документів загинула в огні останніх боїв армійської групи генерал-майора П.Г. Понєдєліна в Уманському котлі. І зараз дуже важко збирати матеріали про той період.

На початку серпня 1941-го року під Уманню основна частина військ 12-ої, 6-ої та 26-ої армій потрапила в оточення і загинула у важких оборонних боях та відчайдушних спробах прорвати кільце ворога. В полон потрапило близько 55 тисяч наших солдатів і офіцерів, судьба яких склалась трагічно, оскільки майже усі вони загинули у німецьких концтаборах. При спробі прориву з оточення у ворожий полон потрапив і генерал-майор П.Г. Понєдєлін.

Важко зараз однозначно відповісти на питання про причини цієї трагічної поразки. Тут і загальний розвиток ситуації, яка складалась не на користь радянської армії. І необачливість керівництва Південно-Західного Фронту, яке не змогло своєчасно виявити наміри ворога і організувати дієві заходи з протидії. І незрозуміла, фактична, байдужість до долі групи військ П.Г.Понєдєліна з боку ставки Верховного головнокомандування. І небажання керівництва Південного Фронту жертвувати свої останні резерви за ради допомоги сусіду, якого вважали вже приреченим. Однак як би ми глибоко не занурювались в аналіз вказаних причин, але їх наслідків вже ніколи не змінити. Як і не можна ніколи забути і витерти з нашої пам’яті героїзм і мужність наших солдат, які відстоювали рідну землю.

Радянське керівництво на чолі з Йосифом Сталіним, маскуючи свої стратегічні промахи, переклало відповідальність за поразку під Уманню на генерала П.Г. Понєдєліна. Необгрунтовано звинуватило його в дезертирстві і здачі в полон. Наказом від 16 серпня 1941 року він та ще два генерали заочно були приречені до страти.

Однак, генерал П.Г Понєдєлін завжди залишався людиною чесною і хороброю. Так, коли надія на прорив чи допомогу ззовні була вже остаточно втрачена, він відмовився залишати свої війська і замість себе на останньому літаку відправив на «велику землю» начальника штабу зі штабною документацією. Пізніше, вже в німецькому концтаборі Павло Григорович, добре знаючи про свій розстрільний вирок на батьківщині, плюнув в обличчя генерала — зрадника Власова у відповідь на його пропозицію приєднатись до РОА, що формувалась німцями. Вже в 1945 році, американці, звільнивши П.Г.Понєдєліна з табору, запропонували йому службу в Армії США, однак також отримали категоричну відмову Павла Григоровича.

Після повернення на батьківщину генералу П.Г.Понєдєліну спочатку було повернуто військове звання, але 30 грудня 1945 року, у зв’язку з черговим «Ленінградським ділом ворогів народу» він був знов заарештований. Після п’яти років ув’язнення в серпні 1950 року другий раз був приречений до страти і загинув в Лефортовській тюрмі.

13 березня 1956 року генерал-майор Павло Григорович Понєдєлін був посмертно повністю реабілітований.

У Вінниці щорічно проводяться багато різноманітних масових заходів та шоу, на які витрачаються не малі кошти. Може варто хоча б невеличку їх частку виділити на вшанування пам’яті П.Г.Понєдєліна і встановити скромну меморіальну дошку на вулиці, яка носить ім’я цієї видатної людини.

Е.Кондратович

Поделиться в соц. сетях

Опубликовать в Google Buzz
Опубликовать в Google Plus
Опубликовать в LiveJournal

Добавить комментарий